Вступ

Для керівництва Радянської держави хвилі репресій і чисток стали такою звичною справою, що вони обрушувалися на населення республік перманентно з різних причин. Якщо репресії 20-х - початку 30-х рр. були обґрунтовані ідеологічними причинами і спрямовані проти різних соціальних верств населення, як-то: землевласники, буржуазія, інтелігенція, священики, селяни, то починаючи з 1939 р. і завершуючи роком смерті «великого вождя» в ешелони переважно потрапляли вже не окремі особи, а цілі національності. Вироки виносилися вже тільки тому, що особа або члени її сім’ї – поляк, татарин, чеченець, естонець, литовець тощо. Так, у сумній і трагічній історії радянських репресій постає феномен «ворожих народів» (автором терміну є суспільний і політичний діяч, лауреат Нобелівської премії і колишній в’язень радянських концтаборів Олександр Солженіцин).

Діапазон думок щодо «ворожих націй» – від п’ятої колони і зрадників батьківщини до жертв, які знаходилися між молотом і ковадлом, заручників своєї національності, які поплатилися фактично лише за слово «німець»/«кримський татарин»/ «естонець» тощо у відповідній графі документів.